МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 12.03.2007 р. N 20-5-132
Щодо розрахунків в іноземній валюті на території України
На лист народного депутата України Р. Л. Ахметова від 16 лютого 2007 року N 06/007-1394 у Міністерстві юстиції розглянуто Ваше звернення щодо вирішення проблемних питань законодавчого регулювання розрахунків в іноземній валюті і, в межах компетенції, повідомляється.
Відповідно до підпункту 48 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2006 року N 1577, Мін’юст відповідно до покладених на нього завдань організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до його компетенції і пов’язані з роботою управлінь юстиції, а також підприємств, установ, організацій, які належать до сфери управління Міністерства, вживає відповідних заходів.
Щодо визначення ціни зобов’язання в еквіваленті іноземної валюти зазначаємо.
Відповідно до статті 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Так, статтею 524 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, а сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
При цьому, главою 20 Господарського кодексу України встановлюються особливості укладання господарських договорів. Так, статтею 189 цього Кодексу передбачається, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Щодо відносин, які регулюються Господарським кодексом України зазначаємо наступне.
Відповідно до статті 1 Господарського кодексу України цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Згідно ж зі статтею 2 вказаного Кодексу учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
При цьому, слід враховувати, що відповідно до статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями.
Щодо визнання договору недійсним зазначаємо, що згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. А саме, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Крім того, відповідно до статті 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
|
Перший |
|
ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ РЕГУЛЯТОРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПІДПРИЄМНИЦТВА
ЛИСТ
від 21.12.2007 р. N 9563
Щодо визначення поняття "умовна одиниця"
(Витяг)
<…>
Відповідно до статті 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Згідно з пунктом 2 статті 189 Господарського кодексу України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.
Оскільки гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є законним платіжним засобом в Україні (стаття 3 Закону України від 05.04.2001 р. N 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні"), то й ціна у договорі зазначається у гривнях.
При визначенні ціни у договорі слід враховувати положення частини 2 статті 524 Цивільного кодексу України про те, що сторони можуть визначати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Отже, сторонам надано право визначати грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті, що поряд із застосуванням індексації суми зобов’язання дає можливість учасникам цивільного обороту уникнути впливу інфляційних процесів на суму їхніх грошових зобов’язань.
Разом з тим зазначимо, що жодним нормативно-правовим документом не визначено поняття "умовна одиниця".
|
Заступник Голови |
Г. Білоус |
Надруковано:
"Галицькі контракти – Дебет-Кредит",
N 10, 10 березня 2008 р.